Юні прозаїки й поети

                                           


   Словесна творчість-це могутній засіб розумового розвитку людини (Василь Сухомлинський).


Руслана Дегтярьова,
учениця  10 класу

                        Пам’яті Данила Микилити

                                        Нарис

                                                                                 Данило Микилита народився 1923 року  

                                                      в селі Бутинах,  студент.  Наказом  штабу 

                                                     Воєнної  округи  УПА «Сян»  від 21 січня

                                                    1946 року йому посмертно присвоєно звання  

                                                    старшого вістуна...

                                                                      З  історико-краєзнавчого нарису 

                                                               Івана Вашкова  «Сокаль і  Прибужжя»

        Жінка ніяк не могла відвести очей від свого загиблого сина… Він бездиханно лежав, а мати заціпеніло дивилась на застигле тіло. Навіть не мала вже більше сил плакати… Нещасну неньку розривав жорсткий біль із середини…  Найбільшим бажанням було полетіти за ним – коханим синочком Данилком,  рідною кровинкою,  надією на доглянуту старість, полетіти  у якісь незвідані далі, щоб зробити неможливе – наздогнати й повернути душу в тіло, яке зараз на її руках…  Якби  можна  було  б  його  воскресити…  Осиротілій  матері  згадувалися  епізоди  їхнього  життя:  перший крок,  перше слово, перший  віршик … про двох матерів – про неї, яка народила, і про Україну, без якої  вже в дитинстві не уявляв майбутнього.  А колискові… Які вона наспівувала синочкові колискові – про щасливу долю,  про вроду,  про силу…
 Як тішилася разом з чоловіком,  коли  Данило після успішного навчання в гімназії  став студентом…  Як захоплено розповідав  про  лекції  в  політехнічному інституті…  Як мріяв стати інженером…   А зараз?!  Що  залишилось матері  від  сина?  Спогади… Одні лише спогади…  Данило  був єдиним сином, єдиною радістю, єдиною опорою.  Згорьована жінка хотіла закричати – та  не могла, поглянула  на скам’янілі уста сина: хотіла його почути – та не почула… Тремтячими  руками легко й ніжно, як колись у дитинстві, перебирала русяві кучері та знову згадувала… Роман  Микилита, її чоловік, помер після поранення  два роки  тому… Данило сумував за батьком і дуже гордився, що той воював у сотні Тараса Онишкевича, що бачив самого Степана Бандеру…  

       Мимохіть перед очима Марії  постав епізод, як юнак, вступаючи до УПА, промовив: «Я вірю, що наші нащадки  будуть жити у вільній, самостійній державі. А за це, мамо, варто віддати життя!»  Тоді вона не заперечувала – бо теж була патріоткою, бо не вірила, що так легко, від однієї кулі, може згаснути і молоде життя.  

      А може, – подумала жінка, – треба не сумувати  та ридати, а гордитися, адже  син – герой. Вона  ж  сама  прищеплювала  йому оте незгасне в їхній родині почуття любові до рідної нації, до Батьківщини. Мати розуміла, що смерть її сина недаремна:  звитяжний  приклад  таки  підніме інших…

    … Зненацька  втішилася,  що їй пощастило – поховати тіло своєї дитини… Адже багато матерів не мали можливості прийти й помолитися до могил своїх синів і дочок, загиблих за долю й незалежність рідної України. Тіла молодих вояків-упівців енкаведисти привозили в села, зневажливо скидали з брудних вантажівок, а тих людей, що признавалися, що є родичами

загиблих, – катували, аби вивідати якусь інформацію, і знищували…

      Патріоти  свідомо йшли  в  Українську Повстанську Армію  й  урочисто присягали перед Вітчизною захищати свій народ  від  німецьких і радянських поневолювачів, бути мужніми й відважними в боях, ставати  вірними  побратимами своїх товаришів по зброї.  Упівців  надихала  кінцева мета  боротьби – створення Самостійної  і Соборної Української  Держави.  Вони вважали, що краще полягти в боях за національну ідею, ніж бути в неволі все життя.  Саме так закінчилося життя Романа і Данила Микилитів,  і  тисячі-тисячі  інших відомих  і  безіменних  вояків.

      Українці ХХІ століття!  Не забувайте  своїх героїв,  пам’ятайте , що легендарна  УПА – це унікальне явище в нашій історії.  Неповторність цієї армії , перш за все, у тому, що вона  була  створена  й  озброєна  самим  народом – безправним  народом,  який  не мав своєї держави,  але  мав сильний  дух  й  незбориме  прагнення  волі.  Молоді люди, з благословення  своїх батьків-патріотів, йшли  в повстанську армію, щоб вибороти майбутнє нації. Думали  про нас,  про  свої х нащадків…

      На  моїй  рідній  Сокальщині зросло багато самовідданих національних героїв,  яких  не  можна  забувати.  Тож  радію за те, що на честь 70-річчя створення УПА у Львівській області 2012-ий  рік оголошено роком Української Повстанської Армії.

     Дорогі юнаки й дівчата ХХІ століття! Гордіться тим, що ви – українці,  беріть приклад  патріотизму, мужності, здатності на самопожертву  з  героїв УПА.  Поклоніться  народній  армії, яку створили  патріоти  на  честь історичного  козацького  свята  Покрови.

                       Пам’ятайте про тих, що у битвах упали,

                       Пам’ятайте за тих, що за правду стояли,

                       Пам’ятайте  про тих, що стояли за волю,

                       Боролись за честь та щасливу долю!

    

Олег Цьох,
учень 10 класу

                    Помер Кобзар, та не померло слово…

                          Помер Кобзар, та не померло слово.

                          Злетіло тіло, та душа жива.

                          Жива, як наша солов’їна мова.

                          А мова – це щось більше, ніж слова.

                         Душа живе у віршах і у думах,

                         Живе в словах, що говорив Тарас,

                         Лунає піснею на Кобзаревих струнах,
                         Щоб вогник її пам’яті не згас.

                         Не згасне він, бо будем пам’ятати

                         Великого Шевченка «Заповіт».

                         Він завжди буде над Дніпром лунати,

                         Міцнити духом український рід.

                         Цей дух нас вирізняє між народів

                         І, наче полум’ям, в душі горить.

                         Він нас єднав, ми здобули свободу,

                         І вільні будемо ми вічно жить.

Юлія Мусій,
учениця 7 класу

                   Історичні  особи  у  творах  Тараса  Шевченка

                                                                                 Було колись – запорожці

                                                                                 Вміли панувати.

                                                                                 Панували, добували

                                                                                 І славу, і волю…

                                                                                                     Т. Шевченко

200 років минуло з того далекого весняного дня, коли  в  невеличкій кріпацькій хатині  в молодого  подружжя Шевченків народився  хлопчик – майбутній геній України. Чи могли передбачити батьки, що ця їхня дитина матиме особливу долю, що саме це хлоп’я колись навчить бездержавний український народ справжньої історії України. Так, не  із підручників  вивчатимуть  уярмлені  українці  своє  героїчне  минуле,  а  з  творів  воістину великого  народного  поета…

      На мою думку, правдиво  й  багатогранно змалювати справжню історію України  могла тільки та людина, яка вийшла з глибин самого народу. Ще в ранньому дитинстві Тарас Шевченко захоплювався славним і героїчним українським минулим. По-перше, із розповідей діда Івана оживали в уяві хлопчика мужні лицарі-козаки, їхні далекі походи на ворога. По-друге, страхіття кріпаччини Тарас спостерігав на власному досвіді, на прикладах із життя своєї сім’ї. Усе почуте  й побачене, безумовно, назавжди закарбувалося в Тарасовій пам’яті.  

     І героїчну історію України, на мою думку, ми й тепер, на початку ХХІ століття,  можемо й повинні вивчати з творів Великого Кобзаря. Адже в них змальовано цілу плеяду визначних  історичних  осіб.

     Іван Підкова… Моє перше знайомство з цим героєм відбулося на сторінках однойменної  поеми Шевченка,  де  він постав переді мною відважним і хоробрим, розсудливим і товариським козацьким ватажком. Народні перекази зберегли пам'ять  про  Івана Підкову як про одного з керівників визвольної боротьби проти турецьких  загарбників. Незважаючи на те, що його участь в морському поході, про який розповідає Тарас Шевченко, не є історичним фактом, образ завзятого отамана захоплює. Як неповторно гіперболізував героя Шевченко! Іван Підкова і справді став для нас, українців, підковою – на щастя, на волю, на нескоримий бунтарський дух.

      Тарас Федорович… Саме таке справжнє ім’я і прізвище в козака Тараса Трясила – героя поеми «Тарасова ніч». «Орел сизий» закликає  своїх козацьких побратимів:

                                       А годі журиться!

                                       А ходім лиш, пани-брати,

                                       З поляками биться.

      Під образом «кривавої ночі, що славною стала», Кобзар  зобразив  події  25 травня 1630 року, коли відбувся бій козаків протии військ польської шляхти.  Дійсно, Україні щастило на Тарасів-патріотів!

      Історичні  постаті, відтворені Тарасом  Шевченком, – це  в основному козаки – мужні, відважні, одчайдушні лицарі, готові  будь-якої  хвилини виступити  за честь, волю і славу своєї України.

  

Святослав Кунанець,

учень 7 класу

                             Шевченко – це народ,        

        І, як народ, він буде вічно жити! 

                                                                            В дні перемог і в дні поразок,

                                                                            В щасливі дні і в дні сумні

                                                                            Іду з дитинства до Тараса,

                                                                            Несу думки свої земні.

                                                                                                  Ю. Рибчинський

       Канів… Чарівний куточок України… Лівий берег Дніпра біжить хвилястою лінією горбів та пагорбів.  Кигичуть-квилять, рвучко здіймаючи крила, чайки, у рожево-голубому , немов над морем, серпанку мріє безмежна широчінь. Вдалині, високо вгорі, звідки постають перед зором «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі…», – постать безсмертного Кобзаря.

      Тарас Шевченко… Його легендарне ім’я  й  вічно актуальні твори ось уже майже 150 років живуть у народних сподіваннях та мріях. Хто з нас не читав твори «Кобзаря»?!  Хто хоча б раз не слухав пісень на Шевченкові вірші?! Яка милозвучна та красива мова! Яка класична простота і безпосередність натхнення!

      Вірші Тараса Шевченка – це те джерело, з якого ще довго черпатимуть сили нащадки. Весь жар свого серця, усю свою пристрасну любов до рідного народу,  найглибші думи свої поет залишив нам у «Кобзарі». Шевченко писав про людське горе, бо воно вражало й обурювало.

      Тарас вийшов із народу, бачив тяжке, безпросвітнє життя своїх закріпачених земляків, їхні гіркі сльози. Його дитинство минало в нестерпних буднях кріпацького буття. Коли  невлаганна  доля  забрала найдорожчих  людей: матір, батька,  – майбутній поет, його сестри й брати «розлізлися  межи людьми, мов мишенята». Сиріт Шевченків били, принижували. Але  Тарас,  неначе той паросток, втоптаний у грязь, все підіймався й підіймався до сонця. Свої дитячі сльози-болі , свої образи  ховав малий Тарас у бур’янах, ніс на мовчазні кургани та батьківські могили.

      Горе багатостраждальної  України стало Тарасовим горем. І він все робив для того, щоб запалити в знедоленого люду іскру протесту і завжди вірив, що боротьба  за волю настане.  Свою націю Кобзар  намагався виховати на сторінках героїчного, звитяжного минулого.

      Тарас Шевченко завжди був зі своїм народом і не міг уявити життя без нього. І подумати тільки: для всіх поколінь українців поет-патріот залишив не просто свою поетичну спадщину, а особливе послання – «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…».  Кожен  рядок цього твору – це заповіт  генія своєму народові. Це  і поради:  не забувати, «хто ми, чиї сини? ким? за що забуті?»;  «і  чужому» научатись, «й свого» не цуратись.  боротися за волю і правду  Це  і застереження:

                                     Доборолась Україна

                                     До самого краю.

                                     Гірше ляха свої діти

                                     ЇЇ розпинають.

      А ще – це заклик: боротися за волю і справедливість, за щастя; об’єднатися усім суспільним верствам України для її захисту. А дороговказом для українців у вирі теперішніх подій, на мою думку, мали б стати слова:

                                У чужому краю

                                Не шукайте, не питайте

                               Того, що немає

                                І на небі, а не тілько

                                На чужому полі.

                                В своїй хаті своя й правда,

                                І сила, і воля…

                                                   («І мертвим, і живим…»)

       Навіть, якщо  Тарас Шевченко написав би тільки один цей твір, то все одно залишився б навічно  в  пам’яті  народній.

       Я впевнений: ніколи, поки житиме український  народ, не забудуться поезії  «Кобзаря», не  перестануть  звучати  українські  мелодійні  пісні  й  

не  заросте  стежка  до  Шевченкової  могили.                                                                                                            

Ірина Кінах,
учениця 11 класу

        Роздуми в день народження Тараса Шевченка

                           (200-літньому ювілею присвячується)

             Цього дня прийшла з церкви, глянула на календар, зірвала листочок з попередньою датою… Надворі – 9 березня 2014 року… Неділя… «Тож сьогодні такий знаменний день!» –  несподівано промовила вголос. Задумалася…

   …Вже природа мимоволі прокидається від зимового сну. Сяє, але ще не гріє ясне сонце, повіває легкий вітерець, радісно щебечуть пташки.  Ще  холодно, але  на душі  стає так тепло… Адже  сьогодні – свято, яке, без сумніву, відзначає  демократичний люд усього світу. День народження геніальної людини, поета-правдоборця, який і після смерті залишився серед живих.

      Цікаво ж, який день був тоді, 200 років тому..?

      9 березня 1814 року… Сяяло ясне сонце, тихенько повівав над кручею легенький вітерець, радісно співали пташки, по сумних кріпацьких селах звучали веснянки… Саме в такий день і народився маленький хлопчик на ім’я Тарас, який згодом стане Великим Кобзарем, Пророком української нації, Світочем української поезії.

       «Та недовго сонце гріло», налетіла раптом чорна хмара, заступила весь світ і ринув рясний дощ, припинили свій спів пташки, все спохмурніло. Ось таке непросте життя чекало й на цього хлопця. Весь свій шлях він торував під чорною хмарою, але з гордо піднятими очима, всеохоплюючою душею та великою мрією в серці – щасливі українці у своїй вільній розвиненій державі.

       Його сподівання, його істинне життя – це рай, де в’ється, мов барвінок, тихе, сумне, богобоязливе слово, мовлене від чистого серця, слово правди, звернене до пробудженої свідомості народу. І тому в цей недільний день мені захотілося ще раз прочитати  Шевченкові твори. Я  вирішила повторити зміст поеми-послання «І мертвим, і живим…».

  …Щоб якось достукатися до закам’янілих, зачерствілих сердець знедолених українців, щоб відкрити їм ширше очі та зняти запону неправди  й фальші, Тарас Григорович написав послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…», де своїм поетичним гарячим словом прагнув пробудити народ, підняти його на боротьбу  за краще життя, за щасливу долю.

        На мою думку, Великий Пророк  української  нації  недаремно  й неспроста за епіграф до свого твору взяв слова з Біблії, з першого соборного послання апостола Іоанна, у якому він закликав людей дотримуватися Заповідей Ісуса Христа. Як відомо, щоб завершити якесь діло успішно, потрібно розпочати його з Богом у серці, з чистими помислами. І кожен християнин знає, що жити потрібно за Божими Законами, тоді буде рай на землі, такий, якого хотів і сам поет – перетворити Україну на найкращий куточок на світі, де б кожному жилося добре. Я вважаю, що саме такий епіграф налаштовує читача на певне емоційне сприйняття послання й перегукується не тільки з назвою твору, а, звичайно,  і  з його сюжетом та образами.

       Вже вкотре перечитую цей неперевершений твір, а думки  переповнюють все нові й нові емоції, почуття, переживання, ніби переді мною сидить сам Шевченко й навчає, як жити. Відчувається нестерпне обурення Кобзаря за те, що українське панство виявляє зверхність над простим народом, хизується своїм багатсвом. Насправді ж, ці великі достатки – «дідами крадене добро» –  нажите завдяки боротьбі простого козацтва, здобутками якого скористалась козацько-старшинська верхівка. Діти українських панів нажили своє багатство «на козацьких вольних трупах».

      У посланні порушено багато важливих проблем, які випали на долю  українців. Автор  засуджує дворян, які гнуться перед іноземцями, закликає не нехтувати здобутками національної історії  та культури, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»; сатирично викриває «народолюбців», які не мають національної гордості, і  пропонує по-новому осмислити історичне минуле України. Глибокий зміст вкладає поет у звертання «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата», закликаючи до боротьби проти соціально-національного гноблення, до єдності і братерства. 

       Вже майже півтора століття немає Шевченка серед живих, а ми трепетно

читаємо кожне слово його послання, бо ж сприймається воно як заповіт нам, його нащадкам («…ненародженим  землякам  моїм…»), яким  ще  жити  в Україні  й  робити  все  для  її  розквіту. І про тих, хто житиме після нас, Кобзар теж не забув.  Хто ще з письменників звернувся до прийдешніх поколінь?  Якою  ж  безмежною  була  його  любов  до  своїх  земляків – українців!  Як спрагло він хотів, щоб навіть після його смерті  були  «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

       Але чи радів би Тарас Шевченко, побачивши або ж побувавши в Україні сьогодні? Чи такого життя він бажав своєму народові?  Чи міг провісник сім’ї вольної, нової  подумати, що й у такий час «гірше ляха свої діти» розпинають рідну неньку-Україну?  Не таким Шевченко бачив наше майбутнє, зовсім не таким…

       Ми здобули довгоочікувану незалежність, за яку боровся своїм полум’яним словом Тарас. Але чи це було на папері, чи воістино скинули кайдани?  Стати вільним – це стан не так матеріального чи фізичного значення, як духовного. Під впливом сьогоднішніх подій розуміємо, що жили весь цей час як жалюгідні кріпаки, які не зуміли відстояти свої права, які гнули спини та голови перед кимось, які не прочитали чи не послухали  Тарасових заповітів. Поетові слова  «Доборолась Україна до самого краю» характеризують наш рідний край  різних  періодів  історії.

      Тарас Григорович Шевченко боровся за Україну, віддзеркалюючи й осмислюючи у своїй творчості реалії тогочасного життя,  –  то чи ми, українці, не можемо об’єднатися та захистити свою «заплакану матір» від ворогів  підступних?!    

                                           

   

                                                   

Юлія Матвійко

учениця 11  класу

                                  Пророче слово Кобзаря

(публіцистичний нарис)

     Мої слова не будуть дуже оригінальними, не будуть якимось новим повідомленням, адже про великого Кобзаря українського народу ми говоримо з року в рік, але це моя думка, тож я маю право її висловити.

     Вивчаючи історію України, а особливо біографії видатних співвітчизників, я, на жаль, не можу назвати Тараса Григоровича героєм,  і я не буду пояснювати чому, та не потрібно кидати у мене камінь. Навіть не вважаючи Кобзаря героєм,  ніколи не насмілюсь заперечити його художні здобутки. Вірші Шевченка з їх вічно актуальним звучанням – ось чим ми, українці, маємо гордитися.

     Українська лірика завжди була сповнена горя й оптимізму. Так склалося, що наш народ постійно плаче, але сподівається на краще. Та я переконана, що одними лише надіями ми нічого не зробимо. Потрібно забувати «архаїзм» старої України, оте індивідуальне – «хата скраю» і починати діяти разом. І тут в пам’яті виринає короткий рядок із поеми «Кавказ»: «Борітеся – поборете!».  Я думаю, Тарас Григорович усвідомлював, що український народ лише мовчки ходить під ярмом іноземного, та й не тільки, гніту, тому потрібно робити так, аби люди повстали проти своїх гнобителів. Він вирішив сміливими словами пробудити свій народ.

     Кожен свідомий громадянин України зараз спостерігає чи долучається до останніх подій у державі. Нарешті такий короткий, але такий сильний заклик Тараса Шевченка було почуто. Тисячі моїх співвітчизників вийшли зі своїх нірок, аби боротися. Ніхто з нас не знає, що буде далі, але якщо українці не опустять рук, то зможуть здолати усе, адже на їхньому боці – правда. «Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» –  звертається до нас Кобзар.

     Ми, українці, не повинні більше дозволяти нами керувати. Невже за стільки років Україна не натерпілася знущань? Люди, та ж ви живете на цій землі, ви мусите любити і захищати її. Не давайте нікому вас зупинити. Пам’ятаєте слова із «Заповіту» Тараса Шевченка: «Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кро’ю Волю окропіте»? Саме так, наші співвітчизники, яких ми зараз називаємо героями Майдану, не могли більше терпіти; вони окропили кров’ю ту вимріяну волю, не один українець поклав власне життя, аби виконати заповіти Шевченка.

     Які б ми не були, кожен мусить залишити щось по собі щось, зроблене для України. Тарас Григорович заповів нам настанови на довгі роки. Кожен! Кожен вірш із його громадянської лірики актуальний зараз і буде актуальний доти, доки у нас не з’явиться можливість з гордістю заявити: «Ми – незалежні!». Адже, на жаль, на сьогоднішній день наша незалежність – це лише слова… Нічим не підкріплені слова.

     Знаєте, я дуже хочу процитувати вірш Кобзаря, який не може не викликати сліз  у патріотів:

Мій Боже милий, знову лихо!..

Було так любо, було тихо;

Ми заходились розкувать

Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!.. Ізнову потекла

Мужицька кров! Кати вінчанні,

Мов пси голодні за маслак,

Гризуться знову.

     Насправді, «любо» українцям не було, та було «тихо», що виявилося затишком перед бурею. І тоді, коли кати знову вирішили нагло розібрати Україну по шматочках, ми постали. Незважаючи на те, що ллється кров, ми будемо стояти до кінця.

     На завершення скажу лиш: я українка, і я цим пишаюся!                    

Марія Босяк,
учениця 11 класу

               Тарас  Шевченко –  майбутнє України

       Безперечно, українській нації судилася важка доля: роками мої співвітчизники терпіли приниження й нестерпні знущання від імперій, в яких в  різні  періоди  історії  змінювалася  лише  назва,  а  суть  залишалася та

сама – антинародний, антиукраїнський характер.

      Поневолений люд, безмірне панське свавілля, знедолена Україна, яка «сиротою понад Дніпром плаче», з одного боку, і  прекрасні, мальовничі краєвиди  з  безмежними степами, пишними вишневими садками  із солов’їними  співами,  та  повноводими  ріками  між  вербово-калиновими берегами,  що  ніяк  не  могли  покинути  загарбники, – такою свою Батьківщину пам’ятав  ще  з дитинства  й уже дорослим чоловіком побачив (після деякої розлуки) Тарас Григорович Шевченко. Україна – це слово тупим  болем  відлунювало  в  кожній  частинці тіла Кобзаря;  воно запалало  вогнем  у  його  безсмертних  поетичних  творах.

      З юних літ душа вихідця з найнижчих кріпацьких верств, українця-патріота прагнула до «святої правди на землі», пошуки якої стали сенсом його життя. Завдяки  волі  й  незламності, відвазі,  героїчному козацькому духові –  Тарас  став  світлою  пам’яттю  свого  поневоленого  народу.

      Чи багато на землі знайдеться митців, які, живучи у своєму часі, думали про нащадків, прагнули залишити їм свої заповіти? Таким Пророком українського народу став Тарас Шевченко.  У поезії «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (яка ж промовиста назва!) поет залишає безцінні заповіти не лише своїм сучасникам, а й  нащадкам, щоб вберегти їх від зла та жорстокості, щоб навчити жити за законами правди й справедливості,  щоб зробити Україну-матінку  рідною  і затишною для всіх українців.  Як Тарасові хотілося, щоб українці стали щасливою нацією! Як того, услід за ним,  бажали Леся Українка, Іван Франко, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Олег Ольжич, Олена Теліга!  А чи не про те ж мріяли  Василь Симоненко, Василь Стус, Микола Вінграновський?!  Вже  майже  півстоліття  надія  про  щасливе  майбутнє України  живе  в  поезіях, роздумах  та  громадській діяльності Ліни Костенко, Івана Драча,  Дмитра  Павлика. Уважно  прочитавши  біографії  вищезгаданих  митців, я  зробила  висновок: усі  вони  виховувалися  на  Шевченкових  творах.

       Великий Кобзар не уявляв свого життя без мальовничої природи Дніпра, цілющого мелодійного слова, глибокої, як бездонний колодязь, народної пісні, без волі, без особистої  та національної гідності українців. Як було важко бачити  народному поетові, що його земляки покидають свій рідний край, щоб знайти щастя деінде! Саме так і народилися з-під  Шевченкового  пера актуальні рядки:

                       Нема на світі України,

                       Немає другого Дніпра,

                       А ви претеся на чужину

                       Шукати доброго добро.

        Чому ж не читається сьогодні Шевченко тими, хто в новому тисячолітті виїжджає за кордон, а  не бореться за «волю-воленьку»  «на рідній – не своїй землі»?

        Мені імпонує, як Тарас Шевченко прагнув  і  навіть вже після смерті прагне об’єднати усі суспільні верстви України:  ніби до наших сучасників звертається:

                     Обніміться ж брати мої,

                     Молю вас,благаю!

       Кобзар спромігся поєднати всі чесноти справжнього українця, надав вимріяному ідеалу суспільства рис демократизму і високого європейського гуманізму. Можна сказати, що Шевченко – легендарний образ нашого постійного сучасного  і  майбутнього, адже його твори завжди актуальні, сповнені глибоких ідей. Вони  не старіють, а навпаки – від плину часу набувають особливого шарму, завдяки якому стають ще більш популярними.

       Минають роки і століття, відходять у небуття покоління людей. Та генії не вмирають, бо  доки житиме український народ, доти житиме в народі гнівна і ніжна муза Шевченка. Тож нехай кожен із нас часткою свого серця торкнеться Шевченкового слова генія, бо нам потрібно вчитися на його святій і незрадливій  любові  до України, до нашої солов’їної мови і пісні. Сьогодні, як ніколи, ми потребуємо Тарасової підтримки.

      Нам сьогодні, дорогі українці, потрібно запам’ятати хоч би одну строфу із поеми «Кавказ»:

                                              Борітеся – поборете!

                                              Вам Бог помагає!

                                              За вас правда, за вас слава

                                              І воля святая!

Так, ці слова – саме для нас написані. І думаю, що нарешті «поборемо»!

      Тож, українці, берімо «Кобзар», гортаймо  й уважно перечитуймо його святі сторінки: у поетичних Тарасових рядках і  поміж ними шукаймо Шевченкові  заповіти, у яких закодоване наше теперішнє і майбутнє.

Ірина Капустяк,
учениця 11 класу

«Борітеся – поборете!»

Тарас Шевченко! Як багато

про нього можна говорити.

Поет, діяч він був завзятий,

художник також хоч куди.

Та нелегку отримав долю

в свої дитячі ще літа.

Кобзар знущання над собою

зазнавав усе своє життя.

Поет не здавсь! А лиш творив

поеми, вірші та картини.

Усе, що він в житті зробив, –

це все було для України.

Тарас ніколи не залишав

напризволяще Батьківщину.

І, як Пророк, він їй бажав

щасливу долю і невпинну.

А ще – любов усіх людей,

що гордо звуться – українці,

майбутнє, краще для дітей,

а не кайдани ті російські.

Шевченко вірив лиш у те,

що Україна стане вільна.

Й хоч стільки лиха пронесе,

та всім докаже, що є сильна!

І справдилося те пророцтво,

що так тривожило поета.

На жаль, не жив він вже тоді,

як вона стала незалежна.

І ще просвітив українцям митець,

що лихо зробиться в країні,

Де стільки невинних ні в чому сердець

знов ляжуть за волю Вкраїни.

І через що? Через свавільну владу,

яка дурила й гнобила народ,

й коли вже він повстав за правду,

почала нищити його.

Та українці – мужні люди,

вже вкотре відстояли свої права.

Вони завжди пам’ятати будуть

святі Шевченкові слова:

«Борітеся – поборете!

Вам Бог помагає.

За вас правда, за вас слава

                                                          і воля святая!»

Христина Пенцак,
учениця 11 класу

                Викриття колонізаторської політики царизму

                  та співзвучність із сучасними подіями

                        (за поемою «Кавказ» Тараса Шевченка)

       Поема «Кавказ» – один із творів Тараса Шевченка, який написаний у час найвищого злету творчості. Темою поеми є викриття загарбницької політики російського самодержавства, підтримка царату російською церквою і показ страждань поневолених кавказьких народів. Письменник і літературознавець Іван Франко назвав цей твір «огнистою інвективою проти темного царства».

       Що ж наштовхнуло Тараса Шевченка на написання поеми «Кавказ»?  Хіба міг патріот України, який боровся проти царату, не привітати й не оспівати  волелюбність, мужність, хоробрість горців у боротьбі  із завойовниками? Хіба він міг не схвалити таку патріотичну і мужню  боротьбу?  Шевченко підтримував визвольну війну з-під чужого ярма – всіх часів і всіх народів.

       Російський царат проводив жорстоку колонізаторську політику. Він намагався підкорити всі народи, що поки що залишались вільними й не були приєднані до Росії. Почалося підкорення народів Кавказу. Але мужні, волелюбні горці чинили гідний опір гнобителям. Колонізатори запевняли, що хліб і хату в черкеса ніхто не забере і його самого ніхто ніде в кайданах не поведе. Та це була неправда. Царські завойовники мали зовсім інші наміри. Вони мріяли про те, що підкорені народи будуть платити їм податки – навіть за сонце, як іронізує Кобзар. Безправ’я, рабство, насильство над іншими народами – це було характерним почерком  Російській імперії. Тирани посилали все нові й нові війська у Кавказ. Вони підбурювали один народ проти іншого, що призводило до постійних воєн. Розпалювали  ворожнечу між горцями з вигодою для себе. Люди піднімали руку один на одного, брат вбивав  брата. Тривала жахлива різня. Кругом лилася кров. Мальовничі схили гір, які чарували своєю природою, її красою, не можна було впізнати. На кожному кроці волелюбних людей підстерігала смерть.

     Всі ці події відбувалися у другій половині XIX століття. Та втручання

Росії в життя народів Кавказу на тому не припинялися. Вона й надалі  намагалась розпалити ворожнечу між дружелюбними гірськими сусідами.

     І навіть змінивши політичний устрій і форму правління, Росія не змінилися, а послідовно проводила  і проводить свою  загарбницьку  політику. У  наш час їй вдалося нацькувати одне на одного азербайджанців і вірменів;  цього  року – росіян, з одного боку, та українців і кримських татар, з другого. У Криму й  на сході України  російський уряд  вдався до добре обдуманого  і  спланованого замислу.

      Криваві сутички, часті  напади  бойовиків («чоловічків у зеленому»)

призводили  і  призводять  до того, що руйнується мир і спокій там, куди  досягає бандитська  рука  Кремля:  гинуть люди;  будинки стоять чорні, обгорілі; про свавілля російських терористів постійно нагадують

блокпости.

      Величезна кількість жертв! Таке враження, що це лихо не може стримати ніхто. Чому в Криму, у Горлівці, у Донецьку – на рідній землі мали загинути люди ? Ми розуміємо, що конфлікт можна врегулювати завдяки людській свідомості та здоровому глузду.  Але хіба є здоровий глузд  є  в тих, кого прислали вбивати, нищити, топтати Україну, її честь і гідність?

     Поема «Кавказ», попри свою високу художність, стала яскравим політичним документом: вона красномовно й реалістично розповіла про два антагоністичних класи Російської  імперії: «од глибокої тюрми та до високого престола – усі ми в золоті та голі». Дивно, пройшло стільки часу – хіба не таким все і залишилось у Росії? Хіба не такий устрій – єдине, що вдало наслідує від сусідньої імперії олігархічна каста України? Представники одного класу збирають золоті батони, а другого – деколи не мають грошей на пшеничні.

      Як хочеться, щоб на терени мальовничого Криму, сонячного Сходу повернулися спокій і мир, щоб українці завжди почувалися в безпеці, щоб на всій Землі царювали мир, затишок і гуманізм, щоб  усе людство  було щасливим.                                        

                                                            

Христина Мигасюк,
учениця 11 класу

                        Ще  один  бій  безглуздої  війни

                 (до історії написання поеми Тараса Шевченка «Кавказ»)   

                                                     (нарис)                                          

        Холодна осінь 1845 року… Чи то хмарами, чи то туманом оповиті шпилі гір… Гірський вітер немилосердно січе піском і дрібним камінням в очі, ніби зупиняючи: «Не йдіть, не йдіть!». Здається,  цим паморочливо-сірим гірським вершинам не видно кінця…  «Пошевеливайся!» – розриває тишу гнівний окрик.  По гірському рельєфу поволі пересуваються полчища царської армії. Рядові йдуть, не хотячи. На сірих солдатських обличчях  –  вираз байдужості та  рабської  покори. Бувалі солдати вже звикли бачити смерть, а молодих налякали воєнні бувальщини про страхітливі  сутички з горцями  і  про  розправу царату  над  дезертирами. Ось звідки та байдужість і повне подання себе на долю й волю Божу.

       Біля кожної роти – бовваніє постать ротмістра. Під час перепочинку зійшлося декілька офіцерів, щоб покурити. Подихи вітру відносять від них деякі уривки самовпевнених  реплік: «И зачем они упираются?», «Прикончим!», «Во славу царя-батюшки!», «Окончательно решается  мое  продвижение  по службе», «В сороковом  погиб  Василий, мой  кузен», «Мстить и  только»…

       В офіцерів такі ж сірі, як і в солдат, обличчя.  Сірі, аж до буденності…

І речі, які долинають з їхніх уст,  такі ж буденні і звиклі для них.

      Привертає увагу один з офіцерів. Мовчазна, струнка, середньої

худорлявості постать. Розпашіла в цигарці іскринка на мить освітила великі блискучі  очі  молодого офіцера. Дивно, але ці очі випромінюють безмежну доброту. Ще один спалах іскринки – на лиці вираз зажури. Офіцер роздумує. О, якби можна було прочитати ці думки, ми б здивувалися:  вони приходять  у його голову … українськими словами:

 –  Недавно Микола Перший підписав трактат, в якому осудив іспанців за работоргівлю неграми; а  в своїй країні цар дозволяє торгувати мільйонами кріпаків. Породистого собаку цінують вище кріпака-українця. Навіть його, такого талановитого художника й поета, теж було продано. А тут? Тисячі солдатів  вже знайшли смерть у цих горах. А чому?  Вони  не думають над цим, ці панове офіцери. Вони підтримують загарбницьку політику царизму. Для них будь-яке волелюбство – «неблагорозумне». Волелюбні горці захищають себе, свої  «чурек»  і  «саклю» – «неблагорозумне».  Ах, брати мої українці…

 – Ротний де Бальмен, переведіть своїх солдат на правий фланг! – гірський туман розірвав наказ полковника.

      Почалося…  Думки розвіялися…  А далі – різня, брязкіт мушкетів, глухі

постріли, чиїсь передсмертні зойки, накази без всякого змісту.  А далі –

смерть. Ще один бій безглуздої війни!

      Яків де Бальмен  мимоволі ще згадав своє недавнє бажання – зобразити 

кавказьку війну на полотні як протест проти будь-якої агресії. А зараз  він  стріляв, як  завжди,  сліпо або взагалі не стріляв. Зажурливо дивився на поле бою, яке розгорталося перед  його скам’янілим  поглядом.  Думки роїлися глибоко,  у душі. Ці думки – це єдине, що ще не могли відібрати можновладці …  Безумовно, жаль, що задум створити  полотно з баталіями на Кавказі так і не став реальністю. Така робота, безумовно, сподобалася б Тарасові, як і його (Якова де Бальмена) картини  до рукописного альбому «Вірші Шевченка». Але  добре, що він таки встиг попробувати себе  в літературі. І просто чудово, що  основним  акордом  написаних зовсім  недавно повістей «Вигнанець», «Солдат»  зазвучала свобода як необхідна умова життя будь-якої людини. Вона, ця «libertate», і  для  нього, графа, дворянина, була б «краща за всі блага на світі». Недарма  ж  у жилах  пульсує  кров  далеких предків –  борців  за  волю  Шотландії …

       «Хто дасть голові моїй воду, і очам моїм джерело сліз, і плачу і день і ніч за убитими», – мимоволі  нагадалися  Бальмену  рядки  з  Книги  пророка  Єремії…

       Ще один  вимушений  бій  безглуздої  жорстокої  війни  забрав  життя  в тисячі  людей  з обох  боків. 

      «За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі…».

       Яків де Бальмен загинув від рук кавказьких горців, від рук тих, кому співчував, на боці яких перебував душею і серцем, зрештою, яким присвятив свої твори. На жаль, цьому благородному чоловікові так і не судилося дізнатися, що в рік його загибелі його друг –  Тарас  Шевченко –  написав  актуальний  і  пафосний твір – політичну  сатирично-викривальну поему «Кавказ», у  якій  продовжив тему національно-визвольної  боротьби  проти загарбницької  політики  Російської  імперії.  Невипадковою присвятою Шевченкового твору стали  слова  «Искреннему моему Якову де Бальмену».  Великий Кобзар звертався  до  світлої  пам’яті  свого товариша:

                            І тебе загнали, мій друже єдиний,

                            Мій Якове добрий! Не за Україну,

                            А за її ката довелось пролить

                            Кров добру, не чорну. Довелось запить

                            З московської чаші московську отруту! 

           Паросток: антологія дитячої поезії та прози  2009-2013 рр./ упор. Тимчишин Г. С./ – Сокальська гімназія, 2013.           

  ● Андрій Пакулець, уч. 3(7) кл. «Берегині мого життя»;
 ● Олександр Прощук, уч. 2(6) кл. «Мамо, я так тебе люблю»,

 ● Олександр Прощук, уч. 3(7) кл. «Мить, яку я збережу у житті»;

 ● Марія Босяк, уч. 4(8) кл. «Весняна ідилія»;

 ● Христина Мигасюк, уч. 4(8) кл. «Ти моє сонечко»;

 ● Ілона Шумська, уч. 2(6) кл. «Найрідніша людина у світі»;

 ● Наталія Безпалько, уч 5(9) кл.  «Якби я була мером міста», «До Кобзаревих заповітів прислухаймося»;

 ●  Марія Босяк, уч 5(9) кл. «Об'єднайтеся, брати мої»;

 ●  Ірина Кінах, уч 6(10) кл. «З молитвою в серці»;

 ●  Руслана Дегтярьова, уч. 5(9) кл. «Велике, але не взаємне кохання»;

 ●  Руслана Дегтярьова, уч. 6(10) кл. «Жінка ніяк не могла відвести очей…»;

● Юлія Матвійко, уч. 5(9) кл. «Вони стали нашим символом».

                                                                                    

    Боремося – поборемо: антологія дитячої патріотичної поезії та прози

 2013-2015рр./ упор. Тимчишин Г. С./ – Сокаль:  КП  «Редакція газети

«Голос з-над Бугу», 2015.  

●   Юлія Мусій, уч. 3(7)-А кл. «Історичні особи у творах Шевченка»

●   Святослав Кунанець, уч. 3(7)-А кл. «Шевченко –це народ, І, як народ, він буде вічно жити!»

●   Олег Цьох,  уч. 6(10)-А кл. «Помер Кобзар, та не померло слово…» , «Пам'яті УПА» (поезії)

●   Христина Мигасюк, уч. 6(10)-А кл. «Ще один бій безглуздої війни (до історії написання поеми Тараса Шевченка «Кавказ»-документальне есе)

●   Христина Пенцак «Викриття колонізаторської політики царизму та співзвучність із сучасними подіями (за поемою «Кавказ» Тараса Шевченка»

●   Марія Босяк, уч. 7(11)-Б кл. «Тарас Шевченко – майбутнє України»

●   Юлія Матвійко, уч. 7(11)-Б кл.  «Пророче слово Кобзаря» (публіцистичний нарис)

●   Ірина Кінах, уч. 7(11)-Б кл. «Роздуми в день народження Тараса Шевченка (200-літньому ювілею присвячується)

●    Ірина Капустяк, уч. 7(11)-Б кл. «Борітеся-поборете!» (поезія)